Коли я була маленька, мені не потрібні були підручники з історії, щоб дізнатися про минуле. У мене були розповіді бабусі Параски, які вона розповідала біля печі довгими зимовими вечорами в селі Поляни під Горою. Її ніжний, але впевнений голос, її блакитні очі, що іноді дивилися вдалечінь, переносили мене в часи, прожиті в тиші, з терпінням і мужністю. Я бачила в ній не лише бабусю, а й свідка часів, які формували наше село, жінку, яка навчилася вистояти, не скаржачись.

Параска народилася в 1944 році, в останні місяці Другої світової війни. Вона не пам’ятає початку війни, але історії мами та бабусі закарбувалися в її серці. «Коли я народилася, світ не мав часу на радість. Люди оплакували своїх мертвих і рахували дні до приходу зими», — казала вона з сумом у погляді. У селі люди жили зі страхом у серці — страхом перед солдатами, голодом, невідомістю.

Коли вона пішла до школи, світ уже був іншим. Село намагалося оговтатися після війни, але комунізм уже почав панувати в житті людей. Бабуся розповідала, як у 1950-х роках влада приходила в село і забирала все цінне з господарств: корову, плуг, землю. «Для колективу», — казали вони, і люди безпорадно дивилися, як у них відбирали працю всього життя.

Вона з сумом згадує день, коли її родина була змушена віддати єдину корову. «Це було так, ніби вони забрали частину нашої душі. Молоко було для дітей, і без нього мама ночами плакала в хліві». Натомість давали талони — папірці, які не могли втамувати голод, але щодня нагадували, що вони більше не господарі свого життя.

У нашому селі люди вперто залишалися людьми. Вони працювали в полі, допомагали один одному, ділилися хлібом і сіллю. А в неділю одягали чистий одяг і йшли до церкви, навіть якщо знали, що хтось донесе. Церква була серцем громади, і там, українською мовою, вони знаходили розраду і силу жити далі. Молитва, сказана пошепки, означала свободу.

Параска вийшла заміж за дідуся Івана в 1960-х роках. Він був працьовитим, чесним і віруючим чоловіком. Разом вони виростили трьох дітей у простому, але теплому домі. Бабуся розповідала, як, попри важкі часи, радість від єдності сім’ї робила все легшим. «Бували роки, коли в нас була лише одна пара постолів на всіх дітей, але любові вистачало на десятьох.»

У 1970–80-х роках село змінилося. Будували школи, магазини, але й з’являлося дедалі більше правил. Бабуся ходила до церкви потайки, тримаючи дітей за руки, боячись, щоб її не побачили активісти партії. «Люди забували, як говорити відверто, говорили лише пошепки й тільки з тими, кому довіряли», — казала вона з гіркотою. І все ж віра не згасла. Ані мова, ані наші українські звичаї не зникли — завдяки таким людям, як вона.

Після революції 1989-го року світ змінився. Вона з хвилюванням згадує день, коли дізналися, що Чаушеску усунено. Люди зібралися у дворах із увімкненими на повну радіоприймачами, але з напруженим серцем: «Чи буде тепер краще?» Це був період плутанини і сподівань. Нарешті можна було ходити до церкви без страху, говорити відкрито українською, мріяти про краще майбутнє для дітей і онуків.

Зараз бабусі Парасці 81 рік, і вона живе в тій самій хаті, де народилася. У неї зморшкуваті руки, але очі світяться добром. Вона пам’ятає кожну деталь з минулого нашого села. Часто бере мене за руку і каже: «Ніколи не забувай, звідки ти. Ти маєш глибоке коріння — носи його з гордістю.»

Для мене бабуся — не просто оповідачка. Вона — жива пам’ятка терпіння, гідності й відваги. Через неї я розумію, що історія — це не лише про факти й дати, а про людей — про те, як вони любили, страждали і надіялись. Історія нашого села живе через неї, і я маю обов’язок передати її далі.

Поляни під Горою — це не просто село в Марамуреші. Це серце, що б’ється в кожному з нас, хто ще говорить мовою дідів і запалює лампадку в домі, де стільки молитов було прошептано в таємниці. Тут, у цьому гірському селі, історія не забута — її передають з покоління в покоління, як живу спадщину.

І щоразу, коли я сідаю біля теплої печі й слухаю, як бабуся Параска розповідає, я розумію, наскільки важливо зберігати пам’ять про наш край, нашу мову й віру. Бо, як вона завжди каже: «Хто не знає свого минулого, той живе, як листок, що його носить вітер.»

Волошін Іоанна, Поляни під Горою

“Історія очима бабусь і дідусів” – Перше місце