Уперше, і не без хвилювання, пише до «Свободи» відомого всьому українському світові часопису, радник Українського Православного Вікаріату з Румунії, протоієрей Микола Лаурук. Перебуваючи в гостях у правословній кафедрі св. Володимира в Пармі, Огайо, я читав «Свободу», вдихав дух любови до рідного, і продовжував досліджувати  церковно -духовне життя  Паїсія Величковсього. Постійна присутність на сторінках «Свободи» історичної тематики додає мені відваги запропонувати читачам невелику статтю про непересічного ієромонаха-українця Паїсія.

            Кожна сторінка історії нашого українського народу є хвилюючою і повчальною, але  XVIII ст. дарувало нам два споріднені генії: Петра (Паїсія)  Величковського й Григорія Сковороду, котрі є однолітками (обидва жили між 1722-1794), одноземцями, обидва походили з Полтавщини, й були майже однодумцями. Якщо філософ і поет Сковорода приділяє велику увагу серцю людини («кожний там-пише він- де й серцем сам»), котре повинне наповнитись вірою в Бога, глибоко інтелектуальний й твердо віруючий ієром. Паїсій приділяє- над все- найбільшу увагу умній молитві, в якій розум сходить в серце людини. Ця молитва заскіпилась в душі Паїсія на святій Божій Горі Афон, де він прийняв  чернечий чин й рукоположення в ієромонаха й де прожив 17 років (1748-1763). Покидаючи, назавжди, Гору Афон ієром. Паїсій залишає там, на вічу пам’ять, не тільки заснований ним скит св. пророка Іллі, але й свій сильний духовний вплив-вплив ієромонаха високої культури, твердої віри й глибокої смиренности. Ці чесноти були плодами його кілейного й вівтарного життя.

               Дивувались всі як чудово він служив грецькою мовою, як глибоко переживав кожне святе Богослужіння, яке «відправляв поволі, богобійно, а лице його було покрите сльозами» (Румунський Патерик,стор.309). Навіть патріарх Серафим запропонував йому, поки був на Афоні, пару разів на рік відслужити Св. Літургію в Пантократорі, центральному монастирі, щоб дістати духовну втіху з його ангельського служіння. З волі Божої, ієромонах Паїсій вернувся знову до молдавських монастирів, тому що там було його потрібно, як в Драгомірні (1763-1775), так в Секул (1775-1779), й так в лаврі Нямцу  (1779-1794). В той час у згаданих монастирях жили троякі монахи: румуни, греки й українці. Тільки миротворча й мудра людина могла бути ігуменом (старцем) цих монахів, переорганізувати чернече життя, пильнуючи насамперед над власною душею. Спрямовувати думку монахів до неба, але й не відірватись від земної дійсности, пожвавлювати спільнотне життя, але дійти до ісихазму, покинути  цілком  цьогосвітню  славу, але тим часом перекладати з однієї мови на іншу твори св. отців – все це спліталось у той нев’янучий вінок європейського Православ’я, якого духовним вогнищем стала лавра Нямцу- зусиллями подвижника – українця Паїсія.

            Архим. Паїсій, як добрий знавець людської психології, одних наставляв на добру путь, картаючи й даючи їм покути, інших-що не могли цього знести- усвідомлював в чернечому житті, «годуючи їх молоком милости й чоловіколюбства». Ніколи не вимагав від монахів того, що сам не міг здійснити; наставлення його завжди віддзерклювали  його  власні  вчинки. Через надмірну працю, архим. Паїсій не приділяв тілесному відпочинку більш як три години на ніч. Його молитовна душа була в постійному контакті з Богом і в служінні ближньому. Працював дуже багато над перекладами творів св. отців, головно на старослов’янську й румунську мови, серед  яких центральне місце займає «Добротолюбіє». Немало зусиль присвятив наш Паїсій для того, щоб поширювалась молитва Іісусова (умна молитва), яка потребує очищення розуму від марних думок. Він наставляв монахів, щоб сповідали кожного вечора свої гріхи, тому що висповідання гріхів- основа духовного життя.

               Наприкінці плідної праці у винограднику Господнім, ігумен Паїсій удостоївся славного переходу до вічної радости; йому було звіщено-пару днів наперед- днину, в якій розлучиться з видимим світом. На Вечірні однієї середи, 15 листопада 1794 року, Господь переселив його до «вічного веселія Царства Свого». Румунська Православна Церква, в котрій він служив – та в котрій не забував про своє корінне українське походження- не тільки що його канонізувала, але й визнала, що архимандрит Паїсій «був одним з найбільших ігуменів румунських монастирів», називаючи  його: «Паїсієм Великим».  Бажано б було, щоб українці всього світу, тим більш православні, зазначили  в своїх календарях пам’ять його на 15 листопада.

                Уважається, що він похований у церкві монастиря Нямц, хоча було і таке  припущення, що учні його забрали нетлінне тіло свого духовника  й занесли до Тирасполя, де був збудований «Новий Нямц». Між роками 1979-1982 сталось чудо в прекрасній лаврі Нямцу: почала вибухати земля, в одному й тому самому місці на дорозі, що веде до головної церкви. Під тим вибухом знайшлися неушкоджені мощі одного святого з того монастиря. Припускується також, що то можуть бути мощі навіть св. Паїсія, котрий з великої смиренности  міг сказати своїм учням: поховайте мене в дорозі, що веде до церкви. Якщо буде воля Господня, то розкриється  й  ця тайна щодо мощів св. Паїсія з Нямц.

От. Микола Лаурук – „Свобода”, США, 12.03.1999

       Додаток:

В той час коли появилась ця стаття, ще не зналось про точне місце де похований св. Паїсій, але нарешті, пізніше, знайшлись мощі його в церкві  монастиря Нямц.

                     Безбожна, злопам’ятна влада примусила тодішнього старця Нямцу, коли знайшлись мощі цілі в дорозі до церкви, щоб терміново вислав їх до Бухаресту. Побожний і повний Божого страху, тодішний старець поставив кості якоїсь худобини в  пакет  і вислав до Бухаресту.

                     Наслідок цієї дії був слідуючий: того Богобійного старця безбожна влада-добралась, що то не мощі людини- отруїла його.

                    Надіємось, що Господь молитвами св. Паїсія і того, теж великого, подвижника анонімного (з цієї причини не споминається ні  ім’я старця мученика) упокоїть з святими того побожного мученика старця.